Ця стратегія роботи відноситься до більш пізнього історичного періоду розвитку гешальт-терапії.
Саме в цій формі, що зберігає пам'ять про каліфорнійський період життя Ф.Перлза, гештальт-терапія, яскраво і однозначно представлена технікою діалогу з одним або декількома порожніми стільцями, що позначають значущих персонажів життя клієнта, проникла на територію України.
Ця стратегія має ряд фундаментальних відмінностей від роботи на границі контакту.
По-перше, тут терапевт знаходиться не в діалозі з клієнтом, а в позиції фасилітатора діалогу клієнта з невідреагованими важкими елементами його внутрішнього досвіду.
Терапевт виконує роль ресурсу, допоміжного «я» клієнта.
Ця робота більш структурована технічно, і переживання самого терапевта не потрапляють на межу контакту.
Незважаючи на те, що ця робота менш творча, вона виявилась дуже помічною і ефективною для терапевтів-початківців, що, мабуть, і послужило причиною такого бурхливого її поширення, що на деякий час вона повністю підмінила собою саме поняття гештальт-терапії.
У той же час описати її треба докладно, оскільки в літературі вона описана фрагментарно і емоційно.
Спочатку захоплювалися, потім почали критикувати, що, мовляв, звели всю гештальт-терапію до техніки. А робота ця сама по собі заслуговує на увагу.
Найбільш відома з усього цього періоду робота Ф.Перлза зі снами як з проекціями різних частин особистості і з'ясуванням «екзистенціального послання» сну (див Ф. Перлз. Гештальт-семінари. М., 1998.)
Сам термін «робота з внутрішньою феноменологією» потребує пояснення.
Все, що існує, відбувається, є певним феноменом.
Є речі, які існують лише у внутрішньому світі, наприклад, при психозі.
Люди, що перебувають у психотерапевтичній групі, є феноменами зовнішнього світу і одночасно вони ж існують як феномени внутрішнього світу в голові один у одного.
Феномени — це те, що обов'язково закінчується, феномени обмежені і мінливі.
Наприклад, сила тяжіння не відноситься до феноменів, так само, як і інші об'єктивні закони.
Феномени існують як конкретні втілення страху, любові, злості, вони — суб'єктивні.
Реальність, як відомо, є щось похідне від суб'єкта.
Тому основна робоча зона терапевта — зона проекції.
Крім границі, у феномена є підтримка його інтеграції за допомогою енергії почуттів. Феномени пов'язані певними почуттями. Феномен — це те, що небайдуже клієнту.
Феномени, представлені у внутрішньому просторі людини, можуть бути описані як деякі ізоляти, всередині яких є напруга.
Це щось, що ізольовано від обміну з іншими об'єктами внутрішнього світу.
Будь-яке внутрішнє переживання колись було досвідом зовнішнього контакту з референтними фігурами зовнішнього світу.
Неможливість продуктивного вирішення цього діалогу колись в минулому призводить до формування хронічного переживання незакінченої ситуації, якогось застиглого ізоляту у внутрішньому просторі клієнта.
Внутрішні феномени підміняють реальність зовнішнього світу. Спотворена картина внутрішньої феноменології порушує поведінку у зовнішньому середовищі.
Завдання терапії —допомогти клієнту знову розгорнути це застигле переживання в діалог, зробити обидві сторони діалогу рухливими і досягти нової, більш продуктивної інтеграції.
Термін «внутрішня феноменологія» означає, що ми будемо працювати не з реальною мамою клієнта, а з «образом мами».
Якщо клієнт працює з реальним терапевтом, він працює в режимі реального діалогу.
Однак можна організувати і діалог з уявним терапевтом, поставити порожній стілець, попросити клієнта уявити на стільці терапевта і поговорити з ним. Звичайно, це буде розмова клієнта зі своїм «внутрішнім терапевтом».
Таким чином, робота з внутрішньою феноменологією полягає у виявленні внутрішніх «драйверів», що керують поведінкою, розпізнаванні протилежності, тобто об'єкта управління (наприклад, це можуть бути протилежності «кваплива мати — повільна дитина» або «контролюючий батько — безпорадна залежна дочка» і т.д.) і підтримання діалогу між двома феноменами внутрішнього світу клієнта, кожен з яких — він сам.
Завданням терапевта тут є підтримка хороших фігур у клієнта і уникнення того, щоб вступати з клієнтом в прямий діалог, що стало б ознакою дефлексії клієнта.
Винятком є перша фаза роботи, в якій відбувається виявлення болючої проблематики і фігури для роботи. Саме в цій точці і відбувається вибір подальшої стратегії — чи то підтримувати емоційне усвідомлення на границі контакту, чи то виділяти якийсь напружений ізолят і йти з кордону контакту.
У будь-якому випадку робота з внутрішньою феноменологією клієнта гарантує більшу безпеку терапевта, оскільки обидві полярності, що виділяються для роботи, належать клієнту. Це стає особливо актуальним при зіткненні клієнта і терапевта з однією і тією ж проблемою.)
Якщо умовно позначити внутрішню зону клієнта у вигляді кола, то в ньому можна виділити якісь темні, що не переварені шматки досвіду.
Завдання терапевта — допомогти клієнту сфокусувати тему, вивести за межі внутрішніх феноменів і спроектувати на порожній стілець.
Потім уявити, яка полярність утворює другий стілець. На двох стільцях клієнт представлений повністю, це все він.
Таких полярностей, тобто різних способів інтеграції, багато у одного і того ж клієнта. Однак в даний момент тільки одна пара утворює фігуру проблеми.
В процесі проектування у клієнта може виникнути опір.
Тут ставлення до опору принципово інше, ніж при роботі на границі контакту.
В даному випадку важливо «дотиснути» клієнта, щоб він все-таки спроектував проблему (наприклад, нехай відчує себе пожованою гумкою, якщо він говорить, що це його життя, і, звичайно ж, постає питання про те, хто ж його так зжував?).
Виділення, проектування складного образу на стілець маркується зміною стану клієнта.
Таким чином, перший крок — це прояснення теми.
Другий — виділення протилежностей.
Важливо, щоб фігур було не більше двох (протилежності, в сумі — ціле).
Якщо клієнт плутається і говорить про багато речей відразу, завдання терапевта — перетворити це на одну тему. Терапевт також повинен утримувати від дефлексії клієнта, який прагне збільшити кількість стільців, переплутати їх значення, залучити терапевта в «трикутник» або у розмову про безглуздість діалогу з порожнім стільцем і т. д.
Третій крок — найточніший опис позицій з використанням образів, прізвиськ і різних прийомів ампліфікації.
Важливо оживити обидві позиції (при цьому терапевт однаково підтримує обидві позиції клієнта, незалежно від внутрішніх пріоритетів).
Четвертий крок — фасилітація діалогу.
П'ятий — інтеграція.
Важливо те, що інтеграція повинна бути проведена самим клієнтом після проходження кульмінації діалогу. Тоді терапевт може запропонувати клієнту вийти за межі даних двох позицій, знайти точку в просторі, з якої можна подивитися на ситуацію відсторонено і описати в цій точці себе і свій стан.
Протягом всієї роботи інструкції терапевта повинні бути чіткими і ясними, він повинен уважно стежити за зміною позицій.
Якщо стан клієнта змінюється — дати знак, сигнал пересісти на інший стілець. Нерідко протягом однієї зустрічі не вдається пройти всі стадії. Якщо робота переривається, обов'язково потрібно вивести клієнта за межі діалогу, щоб він здійснив проміжну інтеграцію.
Є деякі ситуації, наприклад, гострий запит на підтримку, в яких робота з порожніми стільцями недоречна.
Стаття зі збірки Московського гештальт Інституту «Гештальт 2000»