Інфантильний, виснажений, навантажений проблемами батько, котрий не може впоратись зі своїм життям, сприймає свою маленьку дитину дорослішою, ніж вона є.
Хоче, щоб малюк розумів більше, ніж може, щоб робив більше, ніж може.
Чому? Щоб підтримати батька чи матір.
Бути батьком-одинаком чи матір’ю одиначкою складно. А тут ще цей малий молоко налити в стакан нормально не може. «Ти ж дорослий вже!».
Ось це «Ти вже дорослий, ти повинен» звучить для дитини в будь-якому віці (одного-двох, п'яти, десяти років і так далі) просто так, у відриві від контексту.
Цим вигідно маніпулювати. Тобі вже два (три, п'ять), а ти досі не можеш ліжко застелити (молодшого брата нагодувати, маму не засмучувати, тата не злити)? Недобре.
«А я ось в твоєму віці...» – і там, наприклад, історія з жахами і насильством в тій чи іншій мірі.
Дитина лякається і соромиться, починає щосили співчувати своєму батькові/ своїй матері, боїться немилості і щосили вчиться застеляти ліжко, наливати молоко, не розливаючи, в стакан, годувати брата, не засмучувати маму і не злити тата.
Вона стає дуже емпатичною... через сильний страх, що її відштовхнуть.
Адже немилість батька чи матері для дитини на певному етапі – це, по суті, психологічна смерть, дуже сильний стрес.
І якщо мама з татом сперечаються, дитина намагається їх помирити. Дуже страшно. Треба вижити і всьому навчитися.
А якщо тато на маму раптом нападає, б'є, треба захистити її, – жахливо! А якщо мама скаржиться, що грошей немає, потрібно поменше їсти і не просити іграшки. Їй же так важко.
І починає дитинка про доросле життя і її проблеми дізнаватися дуже рано, з дитинства. І життя її майбутнє буде специфічним і непростим. Бо ж дитинства в неї не було.
І такий дорослий, з непрожитим дитинством, який не має досвіду безтурботності і опори на задоволених маму і тата, все життя несвідомо буде прагнути в дитинство своє повернутися нарешті. І побути в ньому хоча б секундочку...
І при своїй видимій незалежності, при можливості заробити, бути соціально реалізованим, в близьких відносинах така людина прагне «відправитися» в ті свої дитячі роки, які вона не прожила, в яких вона так і не отримала важливого розслаблення і підтримки. Відповідно до віку.
І це було б важливо для того, щоб у особистості сформувалася внутрішня підтримуюча батьківська фігура. А її немає. Є тільки та, що змушує, лякає.
І тоді формується такий парадокс.
Начебто і доросла людина на вигляд, відповідальна, багато знає і розуміє, а в стосунках перетворюється на малюка двох, трьох років, або ж навіть і молодшого.
Малюк вередує, вимагає турботи, причому може це «купувати» і «заслуговувати» – так, як він для себе це побачив і зрозумів. «Я ж тобі і те, і це зробив, а ти...». «Але хіба за все це я тобі тепер винен все, що ти захочеш і в будь-який час?» – запитує партнер. Але той, хто рано подорослішав, цього не зрозуміє.
Він вважає, що він правий.
Він переймає поведінку своїх батьків, які не помічали потреб і можливостей дитини. Ті також категорично вважали, наприклад, що зовсім маленька дитина була повинна вміти застелити ліжко. Без заперечень.
Така лбдинамріє купити собі дитинство.
Будь-якими способами і за будь-яку валюту. І дитинство абсолютне.
Емоційне навантаження.
Є батьки, які хочуть, щоб їхні діти вміли фізично щось робити раніше, ніж ті можуть за віком. А є такі, хто несвідомо навантажує маленьку дитину надлишковими емоціями.
У багатьох випадках, звичайно, є і те, і те.
Але іноді батько розуміє, що дитина ще мала, щоб фізично щось робити, але зовсім не розуміє, що вона замала для витримування дорослих переживань і ситуацій. Наприклад, подружжя розлучається, і дитина стає свідком сильних емоцій своїх мами і тата.
Дитина змушена якось це контейнувати і витримувати. І оскільки кожна дитина несвідомо вирішує навантаження брати на себе, знімаючи її з батьків, малюк терпить і намагається допомогти. Хоча сам перебуває в жаху і сильному стресі від того, що щось більше, ніж він, щось, від чого він сам сильно залежить, руйнується. І маленькій людині потрібно начебто рятувати великий і палаючий будинок.
Як? Формується психологічний захист – всемогутній контроль і заперечення безсилля.
Терапія клієнта «без дитинства»
Якщо дитині транслювали послання (це може бути не тільки у вербальній, але і зовсім в невербальній формі), що вона повинна і зобов'язана впоратися з тим, що їй не під силу, вона буде думати і відчувати, що так і потрібно. І буде намагатися.
Їй буде страшно і лячно, вона буде відчувати себе невпевненою і безпорадною, але поступово ці переживання витіснить і їх «наче й не буде».
Коли така вже доросла фізично людина приходить на психотерапію, то вже на першій консультації поруч з нею емпатично можна відчути її високий рівень тривоги, про яку їй нічого не відомо.
Така людина часом дуже пристрасно і швидко хоче «все вирішити» і буде начебто змушувати терапевта бути з нею «на одній хвилі», тобто «бігти попереду паровоза зі швидкістю світла». І якщо їй сказати, що від цього відчувається велика втома, вона може відразу і не зрозуміти.
Як? Адже клієнт чекає від психолога того ж самого, чого завжди вимагає від себе. Неможливого.