Буває так, що батьки сприймають свою маленьку дитину дорослішою, ніж та є.
Хочуть, щоб малюк розумів більше, ніж може, щоб робив більше, ніж може.
"Адже дорослий вже!".
Дитина лякається і соромиться, боїться батьківської немилості та всіма силами намагається застелити ліжко, налити молоко, не розливаючи, годувати брата, не засмучувати маму та не злити тата, можливо, підтримувати їх або навіть доглядати - ніби вони помінялися ролями.
Вона стає дуже емпатичною через сильний страх можливого відкидання.
Адже немилість батьків для дитини - це, по суті, психологічна смерть, дуже сильний стрес.
І починає дитина про доросле життя та його проблеми дізнаватися занадто рано.
І тоді такий дорослий, з непрожитим дитинством, не маючи досвіду безтурботності та опори на задоволених маму та тата, усе життя несвідомо буде прагнути повернутися до свого дитинства. І побути в ньому, хоч секундочку...
Рано подорослівший мріє купити собі дитинство. Будь-якими способами та за будь-яку валюту.
Але дозволити собі цього не може.
ТЕРАПІЯ КЛІЄНТА "БЕЗ ДИТИНСТВА"
Якщо дитині транслювали послання (у вербальній або в невербальній формі), що вона повинна та зобов'язана впоратися з тим, що їй не під силу, вона буде думати та відчувати, що так і треба. І буде старатися.
Їй буде страшно та жахливо, вона буде відчувати себе невпевненою та безпомічною, але поступово ці переживання витіснить і їх "ніби не буде".
Коли така, вже доросла людина, приходить на психотерапію, то вже на першій консультації поруч з нею, можна відчути її високий рівень тривоги, про яку їй поки нічого не відомо.
Така людина іноді дуже швидко захоче "все вирішити" і буде ніби змушувати терапевта бути з ним "на одній хвилі". Тобто, "бігти зі швидкістю світла".
І якщо йому сказати, що це занадто швидко, клієнт може одразу і не зрозуміти.
Як? Він ж чекає від психолога того ж самого,
чого завжди вимагає від себе. Неможливого.
Таким клієнтам часто складно прийти в терапію, оскільки вони вважають, що все можуть самі. Визнати безсилля їм нестерпно.
І те, що їх мотивує все-таки прийти іноді, це або якісь психосоматичні симптоми, або ж конкретні невдачі в житті. Там, де вони зіштовхуються з обмеженнями і не можуть їх подолати.
Психотерапевт тоді в їхньому розумінні - всемогутня людина, яка, нарешті, допоможе вирішити ці складнощі. І якщо вони помічають, що терапевт не такий, вони розчаровуються.
"Знову я все сам, все один. Нікого немає сильнішого за мене...".
Це - саме те дитяче переживання поруч з батьком, який “невпорався”.
І терапія такого клієнта буде полягати в тому, щоб зануритися в той вік, де він не "добув" свого безтурботного стану, і "недочув" довіру батьківській фігурі, яка в стані піклуватися і захистити від зайвого.
Звісно, на це може піти багато часу, адже одразу довіра не повернеться.
Такий клієнт буде багато разів перевіряти, а чи точно можна, перш ніж знизити свій контроль, перш ніж більше прийняти безсилля і не зруйнуватися при цьому від катастрофічного жаху, який він відчував тоді, коли був безпорадним.
Але зараз у своєму жаху він буде вже не таким самотнім.
А ще буде прийнятим. І підтриманим.
А, значить, довіра до світу і собі буде повертатися поступово.