Травма, стабілізація та тілесна присутність: гештальт-підхід у роботі з напругою

У період глибоких суспільних потрясінь — війни, втрат, вимушеного переміщення — запит на психологічну підтримку зростає. Але класичні форми терапії часто не витримують навантаження поточних реалій. Саме тому гештальт-психологія з її акцентом на "тут-і-зараз", тілесність і контакт із власною реальністю виявляється одним із найдієвіших підходів для підтримки та стабілізації.

На Конференції з гештальт-терапії 2025 відбувся практичний майстер-клас, що став зразком тілесної й емоційної роботи у кризовий час. Ведуча — київська терапевтка з досвідом роботи із залежностями та спільнотами в стані гострої травми — акцентувала на головному: не ігнорувати власний стан, а повертати собі присутність.

Втрата опори та пошук ресурсу

На початку сесії була використана яскрава метафора: ми ніби стоїмо над проваллям, без стабільного ґрунту під ногами. Це стан, у якому знайома структура — робота, родина, майбутнє — руйнується або трансформується під тиском зовнішніх обставин. І в цей момент завдання терапевта — не пояснювати, а допомогти відчути опору через тілесне усвідомлення.

Учасникам було запропоновано зробити просту, але глибоку вправу: аркуш паперу ділиться на чотири квадрати. У кожен з них людина записує або зображає те, що виникає у відповідь на тілесне сканування. Перший квадрат — стартовий стан, другий — що з’являється в тілі, коли згадуєш про важке, третій — які зміни виникають після короткої стабілізації, четвертий — фінальний образ чи слово, що передає новий стан. Вправу супроводжувала техніка "метелика", коли схрещені руки ритмічно торкаються грудей, забезпечуючи самозаспокоєння.

Тіло як діалоговий партнер

На майстер-класі неодноразово звучало: у стані стресу аналітичне мислення вимикається, а тіло стає головним каналом переживання. Саме через тілесні сигнали (напруга в шиї, стиснення в грудях, оніміння рук) ми отримуємо доступ до несвідомого досвіду. І саме тіло може "підказати", коли достатньо, коли потрібно зупинитись.

Учасники описували свої стани як «колба з холодом», «відчуття безрадісності», «порожнеча», які поступово змінювались на «полегшення», «заспокоєння», «тепло». Деякі навіть говорили про фізичне полегшення — біль у шиї зменшувався просто під час виконання вправи. Усе це — приклади саморегуляції через контакт з тілом, яку гештальт підхід активно підтримує.

Індивідуальний девіз як акт інтеграції

Кульмінацією стало формулювання особистого девізу — фрази, яка підсумовувала процес роботи: «Я можу витримати це», «Я повертаю контроль до себе», «Мій страх — мій компас». Це не просто слова, а результат багаторівневої внутрішньої роботи: усвідомлення, відчування, прийняття й трансформації.

Гештальт не націлений на «швидкий результат» — його цінність у тому, щоб навчити людину бути у процесі, не тікати від себе, не заморожуватись і не розчинятись у тривозі. Ведуча неодноразово підкреслювала: кожен сам регулює свій темп, може зупинитися в будь-який момент. І ця повага до меж людини є наріжним каменем терапії.

Гештальт як шлях до стійкості

У підсумку, майстер-клас став не лише демонстрацією технік, а моделлю стійкості в дії. Він нагадав, що в умовах хаосу ми маємо одну беззаперечну точку — власне тіло, власні відчуття. І саме з них починається шлях до цілісності. Через фіксацію відчуттів, назв емоцій, малюнки, фізичні рухи — ми поступово повертаємось до себе.

У гештальт-підході стійкість — це не броня, а гнучкість. Це здатність витримувати напругу, залишаючись в контакті. Це вміння чути себе, вміти стабілізуватись і зробити хоча б один внутрішній крок. І в умовах, коли "все валиться", саме такі практики стають рятівним канатом над прірвою.

Сьогодні, коли українське суспільство живе у хронічному стресі, тілесна стабілізація, самоспостереження та м’яка присутність із собою — це не розкіш, а щоденна необхідність. І саме гештальт дає інструменти, аби цей шлях був не самотнім, а підтриманим.