Про довіру

Поки ми ставимо питання так, що довіра до людини — це наша внутрішня впевненість, що вона завжди поводитиметься «добре» (з нашої точки зору), тобто так, як ми з нею домовилися, як ми її попросили тощо — у такому разі довіряти не можна взагалі нікому.

Будь-яка людина — величина непостійна.

Коли ми думаємо, що добре знаємо людину, ми насправді добре знаємо її найбільш звичний стан свідомості. Або два таких стани, або десять. Можливих варіантів завжди більше.

І в цьому сенсі ми не знаємо навіть самих себе (дякую, кепе, я в курсі, що ви завжди поруч, іноді ви маєте рацію).

Жодна людина не може гарантувати (зокрема й самій собі), що завжди поводитиметься відповідно до прийнятого рішення, даної обіцянки, встановленої домовленості, тобто «як має бути».

Ті, хто каже, що завжди відповідає за свої слова і завжди контролює свою поведінку, просто ще не переживали радикальної зміни станів свідомості.

Або, що ще ймовірніше, просто цього не пам’ятають.

Зрозуміло, що це не лише не гарантує відсутності подібних ситуацій у майбутньому, а скоріше обіцяє, що вони неодмінно будуть.

Поки довіра = гарантія, ми не можемо довіряти навіть собі.

Тобто, можемо, звісно, але це досить хитка конструкція.

І поки довіра = гарантія, ми постійно будемо приходити до одного й того самого: можливість довіряти іншому, поки він поводиться «добре», і криза довіри після першого ж (другого, третього — у кожного свій поріг) «поганого» вчинку, що руйнує наші ілюзії (адже конструкція «довіра = гарантія» є ілюзорною, а можливість довго нею користуватися — лише питання життєвої вдачі).

Бувають такі щасливі збіги, коли партнер «поганих» вчинків не робить або ми про них просто не дізнаємося.

А тепер, сидячи на цих руїнах, спробуємо зібрати з уламків придатну робочу конструкцію.

Те, що людина справді може контролювати, — це свій намір поводитися відповідно до обіцянок, домовленостей тощо. Тобто поводитися «як належить».

Контролювати намір — не означає з першої ж спроби стати володарем себе. Це означає — намагатися.

Не припиняти зусиль ні після зривів, ні після тривалого періоду життя без зривів. Узагалі — до самого кінця не припиняти. Відповідно, те, чому ми можемо довіряти або не довіряти, — це саме наміру іншої людини.

Довіряти чужому наміру не означає очікувати, що вчинки іншого завжди будуть «хорошими». Це означає, що ми усвідомлюємо й цінуємо зусилля іншої сторони.

Довіряючи чужому наміру, ми ставимося до зривів саме як до зривів. Тобто не «ок, тепер так буде завжди». І не «нічого особливого не сталося, забудемо». А розуміємо, що стався зрив — це складно, але, теоретично, це можна подолати.

І спільні зусилля мають бути спрямовані насамперед на підтримку тієї сторони, яка зірвалася, адже єдина реальна небезпека тут — втратити намір, вирішивши, що нічого не виходить і «я не підходжу».

У всіх іноді не виходить, але попри це всі «підходять».

І нарешті, останнє. Звідки береться довіра.

Довіра починається всередині

Довіра — це теж результат наміру, сформованого волею. Формуючи рішення довіряти чи ні, ми, звісно, спираємося на зовнішню інформацію — на вчинки іншої сторони та на те, наскільки її уявлення про ідеал збігається або відрізняється від нашого.

Але рішення, на якому етапі вмикати чи вимикати довіру, ми завжди ухвалюємо самі.

Тут, до речі, теж можливі зриви, і нічого страшного в них немає, поки ми усвідомлюємо, що це саме зрив, а не повноцінна «криза-назавжди». Тут ще варто додати, що своїм довірою (коли вона є вольовим рішенням і усвідомленим вибором) ми також підсилюємо намір іншої сторони — за умови, що наше розуміння вектора зусиль збігається не лише на рівні декларацій. Але це вже з області прикладної магії: інтуїтивно зрозумілої, проте складної для аналізу.