Поки ми ставимо питання таким чином, що довіра до людини — це наша внутрішня впевненість, що людина завжди буде поводитись "добре" (з нашої точки зору), тобто, як ми з нею домовилися, як ми її попросили і т.п. — довіряти не можна взагалі нікому.
Будь-яка людина — величина непостійна.
Коли ми думаємо, що добре знаємо людину, ми насправді добре знаємо саме звичний/звичайний для неї стан свідомості. Або два таких стани, або десять. Можливих варіантів завжди більше.
І в цьому сенсі ми не знаємо навіть себе (дякую, кеп, я в курсі, що ви завжди поруч, іноді ви буваєте праві).
Жодна людина не може гарантувати (в т.ч. самій собі), що завжди буде вести себе відповідно до прийнятого рішення, згідно з даними обіцянками, встановленою домовленістю, тобто "як слід".
Ті, хто говорять, що завжди відповідають за свої слова і завжди контролюють свою поведінку, просто ще не відчували радикальну зміну станів свідомості.
Або, що ще імовірніше, просто цього не пам'ятають.
Зрозуміло, що це не тільки не гарантує відсутність подібних ситуацій в майбутньому, але скоріше обіцяє, що вони неодмінно будуть.
Поки довіра = гарантія, ми не можемо довіряти навіть собі.
Тобто, можемо, звичайно, але це досить хитко.
І поки довіра = гарантія, ми постійно будемо приходити до одного і того ж: можливість довіри іншому, поки він поводиться "добре", і криза довіри після першого ж (другого, третього, у всіх свої точки кипіння) "поганого" вчинку, що руйнує наші ілюзії (тому що конструкція "довіра = гарантія" ілюзорна, і можливість довго нею користуватися — просто питання життєвої удачі.
Бувають такі щасливі збіги, коли партнер "поганих" вчинків не робить, або ми про них просто не дізнаємося.
І от тепер, сидячи на цих руїнах, спробуємо зібрати з уламків придатну робочу конструкцію.
Що людина дійсно може контролювати, так це свій намір вести себе відповідно до обіцянок/домовленостей і т.п. Ну, тобто, поводитись "як пслідовинно".
Контролювати намір — це не означає ось так відразу з першої спроби стати самому собі хазяїном. Це означає намагатися.
Не облишати зусиль ні після зривів, ні після довгого проміжку часу життя без зривів. Взагалі до самого кінця не залишати. Відповідно, те, чому ми можемо довіряти або не довіряти — так це саме чужому наміру.
Довіряти чужому наміру не означає очікувати, що вчинки іншої сторони завжди будуть "хорошими". Це означає, що ми усвідомлюємо і цінуємо зусилля іншої сторони.
Довіряючи чужому наміру, ми ставимося до зривів саме як до зривів. Тобто не "ок, тепер так буде завжди". І не "нічого особливого не сталося, забудемо". А розуміємо, що стався зрив, це складно, але, теоретично, це можна здолати.
І спільні зусилля повинні бути спрямовані, в першу чергу, на підтримку зірвалася бокуіншої сторони, того, хто зірвався, адже єдина реальна небезпека тут — втратити намір, вирішивши, що нічого не виходить і "я ні на що не годжуся".
У всіх іноді не виходить.
І нарешті, останнє. Звідки береться довіра.
Тільки зсередини.
Довіра — теж результат наміру, сформованого волею. Формуючи рішення відчувати або не відчувати довіру, ми звичайно спираємося на зовнішню інформацію, тобто вчинки іншої сторони і подібне/відмінне від нашого уявлення про ідеал.
Але рішення, на якому етапі ввімкнути або вимкнути довіру, завжди приймаємо ми самі.
Тут, до речі, теж можуть бути зриви, нічого страшного в них немає, поки ми усвідомлюємо, що це — саме зрив, а не повноцінна криза назавжди. Тут ще варто було б додати, що своєю довірою (коли вона — вольове рішення і осмислений вибір) ми ще й зміцнюємо намір іншої сторони (за умови, що наше розуміння вектора зусиль збігається не тільки на рівні декларації), але це вже з області прикладної магії, інтуїтивно і так зрозумілої, однак аналізувати це важко.