Професійний джаз. Про становлення гештальт-терапевта

Я пам’ятаю своїх перших клієнтів.

Дівчинка 12 років. Єдина довгоочікувана дитина. Розумниця, красуня, улюблениця в родині та серед однолітків. Вона страждала на енурез. І це була трагедія її маленької родини. Як я зрозуміла вже через роки, єдине, що об’єднувало сім’ю, — був енурез. Але тоді я не могла так широко бачити. Не вміла.

Жінка. За п’ятдесят. Майже вдвічі старша за мене. Прийшла поговорити про свій страх втратити доньку. Старший син покінчив життя самогубством… Пам’ятаю, як мені було страшно слухати її історію. Я відчувала безпорадність. У результаті сесії мені вдалося допомогти їй знайти мир у своєму серці. Хай навіть ненадовго.

Хлопчик 11 років. Привела до мене його класна керівниця. Він поводився зухвало. На прогулянку взимку він вийшов у куртці, але під нею на ньому нічого не було. І це була одна з численних «витівок». З ним ми працювали близько року. Періодично проводили зустрічі з його мамою. Пам’ятаю, як на одній із сесій він сімома різними способами вбивав свою однокласницю, зліплену ним же з пластиліну (тиснув танком, скидав зі столу, різав ножиком, жбурляв об стіну …). Вона дратувала його лише тому, що говорила з кавказьким акцентом. Я була налякана його агресивними фантазіями. Переживала, думала про нього між нашими сесіями. Але сталося диво. Невдовзі після тієї сесії хлопець почав добре ставитися до кавказької дівчинки, захищав її від інших дітей. Став формальним лідером класу й почав отримувати задоволення від навчання. Я не розуміла, що сталося.

На початку своєї психотерапевтичної практики я працювала більше інтуїтивно. Так, у далекому 2002 році книжок із гештальт-терапії було небагато. Я шукала експерименти, вигадувала багато чого сама. Багато читала й практикувала. Дуже хвилювалася і перед сесіями з клієнтами, і перед тренінгами (втім, і зараз хвилююся). Пам’ятаю, як я була здивована й засмучена, коли почула фразу: «щоб стати професійним психологом, потрібно щонайменше 7–10 років навчання і практики». Хотілося всього й одразу! Але мій особистий досвід підтверджує цю статистику. Думаю, що аналогічні цифри й у професії шеф-кухаря, лікаря, капітана міжпланетних кораблів та багатьох інших професій.

Чому так? Адже правилам кулінарії й рецептам приготування страв навчають у навчальних закладах. Але тільки шеф-кухар відчуває, коли і як ці правила та пропорції застосовувати, а коли модифікувати або навіть порушити.

У педагогічному виші навчають, як і що говорити дітям, яких результатів мають досягти учні наприкінці навчання. Але тільки професійний педагог здатен якісно оволодіти увагою класу й донести матеріал так, щоб його було засвоєно учнями.

Володіння мудрістю — ось що відрізняє професіонала від новачка. Metis (дав.-грец.) — мудрість; savoir faire (фр.) — дослівно «діяльне знання», практична мудрість, такт, уміння знаходити вихід із ситуації. Саме мудрості мені бракувало в ті далекі двотисячні. Мудрості, народженої професійною практикою й особистим досвідом, моїми помилками та відкриттями. Пригадалася притча про мудрого механіка:

В одному з портів готувався до відплиття величезний корабель. Усі пасажири вже на борту, час відчалювати, але через якусь таємничу поломку корабель не можуть завести. Мучилися місцеві майстри, мучилися й вирішили покликати на допомогу одного відомого механіка. Як казали, дуже талановитого й дорогого. Він прийшов. Кілька хвилин походив серед величезних механізмів корабля. Поторкав якісь деталі, а потім узяв молоточок і кілька разів ударив по одній із трубок двигуна. Корабель завівся! — 1000 доларів, — сказав механік. — За що? — запитав капітан. — Ти ж усього лише дві хвилини походив і двічі постукав по цій трубі. — 1 долар за ці дві хвилини, що я був тут, а 999 доларів за те, що я знаю, куди потрібно вдарити.

Мудрість — якість, якій неможливо навчити. Її можна лише передавати й сприймати. І перше, і друге залежить від якості та кількості практичних знань і самостійно здобутої інформації з вічно мінливого довкілля. Мудрість — це коли не тільки бачиш, а й детально розумієш, що відбувається. Тобто розумієш ніби зсередини, як улаштований і як відбувається той чи інший процес.

Практична мудрість, як і риба, цінна, якщо «першої свіжості». Вона народжується й існує лише в момент використання: у цей момент, у певному місці й у конкретній ситуації. Вирвана з контексту й застосована навіть у дуже схожій ситуації може не принести результатів.

Часто непросто втілити своє знання чи технічні моменти у словесну форму. Тому що все це вбудовано не лише в кору великих півкуль, а поширюється на всю сутність. Із роками відкривається розуміння динаміки процесу, знання, що сумісне, а що ні, як поводитися з тим чи іншим захисним механізмом, як реагувати в непередбаченій ситуації. З часом приходить чуття, як відрізнити справді важливе від відволікального маневру.

Щоразу, очікуючи зустрічі з клієнтом, я не знаю, з якою темою і в якому настрої він прийде. Кожна зустріч, навіть якщо вона за рахунком сотa, непередбачувана. До сесії неможливо підготуватися точково, як, наприклад, до контрольної роботи на задану тему. І виходить, що все моє попереднє життя — це підготовка до зустрічі. Чим багатший мій особистий і професійний досвід, чим ширші й глибші мої знання з психології та поза нею, тим легша і якісніша моя робота. Хоча технічно я можу робити те саме, ставити майже ті самі запитання, що й десять років тому.

У тренінгу — аналогічно. Кожна група має свою неповторну енергію й набір характеристик — темп, ритм, життєвий досвід, запити, широту знань тощо. А крім того, група продовжує життя поза тренінгом. І щоразу, приходячи на тренінг, — для мене невідомо, з чим ми працюватимемо. Яка групова «фігура» домінуватиме. Тому я готова практично до всіх тем і реакцій учасників на мене, одне на одного.

Умовно існує три стилі ведення груп: «попса», «шансон» і «джаз». Я думаю, що ця класифікація може поширюватися й на інші види діяльності.

«Попса» — наповнення тренінгу і його структура не залежать від запитів групи чи від змін ситуації в групі. Тренер начитує свою програму й проводить раз і назавжди прописані ним або його наставником вправи. Може змінювати лише ті речі, які неможливо не змінити. Так, якщо це тренінг із продажів, то змінюється продукт, який потрібно продати, і аудиторія, для якої. Якщо дитячі підгузки — для молодих батьків, якщо «Валідол» — то, найімовірніше, для людей похилого віку.

«Шансон» — музика майже одна й та сама, але слова різні. Хоча тематика доволі передбачувана. Така собі пісня-трилер. У тренерстві це виглядає трохи жвавіше, ніж «попса». Є проблиски контакту з учасниками, але група все ж іде туди, куди її веде підготовлений тренер. Найчастіше — у напрямку до успішного й багатого майбутнього :)

«Джаз» — робота тут-і-зараз із тим, що виникає в цьому конкретному полі. «Джаз» — дещо більше, ніж ведення тренінгу, це слідування ритмам і цінностям життя організму групи, життя, яке народжується під час процесу. Це безперервна імпровізація, заснована на практичному знанні. Це робота з фігурами, які проступають із фону й потім, змінившись у процесі роботи, повертаються в змінене поле. Це робота поза універсальними рішеннями. Це робота, що вітає різні підходи у всьому їхньому різноманітті. Це можливо завдяки практичній мудрості.

Англійський філософ сер Ісайя Берлін OM в есе «Їжак і лисиця» написав про мудрість так: «це особлива чутливість до мінливих контурів обставин, у яких ми опинилися; це здатність жити, не порушуючи встановленого стану речей або факторів, які неможливо не лише змінити, а навіть як слід прорахувати чи описати».

#терапевт